Усі діти - чудо діти, вони наймиліші своїм батькам, вони - найкращі та найгарніші для них у цілому світі! Після вчорашнього дитсадкового Новорічного ранку своєї донечки я в черговий раз це усвідомлював та переживав по новому...
Уввечері виклав кілька фото на Фейсбук моєї новорічної Лисички, якій мама пошила чудовий новорічний костюмчик, назбирав лайків та гарних побажань, поспілкувався з друзями на тему "наші дітки найкращі в світі і їх варто виховувати суто в патріотичному сенсі". До того, вочевидь, призвела моя вишиванка, яку я традиційно одягаю у святкові дні.
А ранок нового дня у субботу для мене розпочався новим соціальним сюжетом.
Знайомтесь - це п'ятирічна Адалія Роуз, дівчинка з США (Round Rock, Texas), яка має рідкісне генетичне захворювання, досі мало вивчене вченими – синдром Хатчінсона-Гілфорда (дитяча прогерія). А ще вона має свою приватну сторінку в мережі Фейсбук, де врешті ми й познайомились.
Вона сама по собі унікальна, дуже мила, дуже привітна і така смішна! Я після цього відео, де Адалія презентує свою новорічну красуню, загадує бажання та просто розповідає про свої різдвяні відчуття - я просто плакав...
А ще вона - дитя з гумором, ось як вона кепкує над своїм рідним братом :)
Ну а ще вона рибачка :) Принаймні татусь її до цього також привчає!
І врешті вона просто красуня, дівчинка яка любить себе, бо - принцеса, своєрідна, незвичайна - Принцеса свого власного дитячого світу.
Не знаю як багато в Україні знайдеться людей, які лайкнуть та/або поширять цю інформацію, показавши своє розуміння і толерантність. Думаю, що дуже мало - ми закриті, для себе самих насамперед, ми намагаємось не помічати людей з особливими потребами, ми автоматично, на підсвідомому рівні, викреслюємо їх зі свого життя. Але, для прикладу, пост Адалії "Ми з матусею тепер близнюки!", про те, як її мама поголила голову, щоб підтримати доньку - зібрав .... 2,2 (!) млн "лайків" та 55 тисяч коментарів.
Та справа не у цифрах, хоча вони демонструють певну тенденцію. Я дивився фото Адалії, її відео, читав різну інформацію з її сторінки та щирі коментарі дописувачів - не тільки з Америки, зі всього світу. І моє серце завмирало, і сльози душили мене. Яке дружне суспільство, яка гідна поваги згуртованість та благочесність, яке розуміння проблематики та готовність допомогти ближньому - чи навіть просто підтримати морально. І як нам (поки ще) далеко до західної цивілізації у своїй "хатоскрайній" Україні...
Чи я не правий?
