ҐУДЗИК.
Красивий квітневий день. На абрикосах з’являється перший цвіт, вже повним ходом йде робота на городах, люди садять бараболю. На подвір’ї зазеленіла травичка. Але з ранку ще досить прохолодно. Останні приморозки дають про себе знати. Мов нагадують що зовсім не давно в історію пішла стара зима і настав час нової весни. Весна, пора нового зародження всього живого…
Стрімкі голубі ниви починають повертатися до рідного русла, намандрувавшись по широких плесах весняного водопілля. Вже відтерлася щука і досить скоро на нерест піде цар ставкових просторів – вусань короп.
Ось такого одного погожого квітневого ранку, озброївшись фотоапаратом, ми вирушаємо в подорож по голубим просторам Поділля. Цей край досить багатий на водні артерії. Що говорити коли по його просторам течуть річки: Дністер, Горень, Хомора, Південний Буг, Бужок, Іква та безліч інших. Багата Хмельниччина також озерами та ставками, каналами та джерелами.
Тут і там де є вода, там є і життя. Досить багато чисельний та кумедний тваринний та рослинний світ підводного царства. Ось повільно повзе по притопленому очерету мушля. Яка поглядає чи немає поряд вусатого, чи не попаду я йому на обід. А ось мов спортсмен на ковзанах пролетіла над товщею води водомірка. Вона тренується в швидкості та спритності з ранковим промінчиком сонця.
В об’єктив потрапляє бузько, який величало крокує в пошуках французьких делікатесів. На мить зупинився піднявши дзьоба і завмер, наче професіональний позувач. Фото сесія для птаха вдалася і він закрокував далі по мілководдю річки.
Червонобоке сонечко вмилося краєчком річкової водиці і почало поступово пригрівати. День розпочинає набирати свої оберти. Інтенсивніше пожвавіло і водяне життя. Ось посередині водойми показавши свого золотавого боку пригнув коропчик. Він радіє, нарешті закінчилася довжелезна зима, нарешті скресла крига, нарешті на ставу простір і можна побешкетувати зі своїми товаришами по зграї. То тут то там почастішали дзвінки сплески, які розпливалися фігуральними колами по водяному дзеркалу. Свій солов’їний спів розпочала жабка яка всілася на листя латаття і мрійливо вважала його сценою великого театру. Її спів, глухим відлунням охопив весь ранішній простір весняного пейзажу.
Роса поступово піддається весняному сонцю. Спочатку її краплинки зменшили свої розміри а потім і зовсім випарувалися з зеленкового покриву матінки Землі.
Напроти селища за невеликим змішаним лісом протікає голуба артерія – швидкоплинна річка. Її вода не зупиняється не на мить несучи в собі різні рибацькі таємниці…
Одна із яких і відбулася зі мною у далекому щасливому дитинстві. Мені було три роки і в той далекий час я з татом вирішив вперше піти на риболовлю до нашої красуні. Майже не спавши всю ніч я зривався і весь час поглядав на ліжко тата, чи не залишив він мене. Ще б пак це була моя перша риболовля. Але ні, сон ще тривав і мовчки дрімав на столі заведений будильник. З першим промінчиком літнього сонячного дня ми пішли на зустріч з природою. Тато йшов попереду в руці він тримав старе облаштоване бамбукове вудлище та відро. Я йшов поруч також з вудлищем. Правда не справжнім. Точніше на половину. На передодні за парканом я знайшов оріхову палицю, волосінь мені, цілих три метри, дав тато а ось гачка мені видавати побоявся. Малий ще, треба вчитися так. А потім дивлячись на моє засмучене обличчя, прив’язав до кінчика моєї «снасті» - червоний ґудзик. Я розумів що все це не справжнє, але йшов з татом як бувалий рибалка.
Ось і пологий золотистий берег який перед поворотом значно набирає висоти. Широчінь. Синє небо, білі хмаринки і перші мажорні нотки лісового солов’я.
Тато першим розмотав вудлище, кинув дві «бомби» підкормки і начепивши на гачок вертлявого хробака тихенько її закинув. Поплавець пішов у плавання. Пропливши велику відстань, тато перекинув його знову. Після третього закиду поплавець стрімко підплигнув і пірнув під воду. Тато підсік і на пісочку забилася сріблява рибка. «Це – плітка», пояснив він. Я її підхопив і посадив у відерце з водою. Для мене це була велика риба, більша за мою долоню, а татові дії – буквар майбутнього рибалки.
Відійшовши від тата на декілька метрів я також розмотав своє вудлище і кинув ґудзика у воду. Пропливаючі маленьку відстань він погойдуючись опускався на дно. Тато знову впіймав рибку, підбігши я взяв її до рук це була плітка тільки з чорними очами. «Це під в’язик», сказав тато. «Він майже такий як плітка, тільки має маленькі лусочки і чорні очі». «А чому так зветься?» «Бо є така риба в’язь, вона мешкає і в нашій річці, але цей ще маленький і так його називали рибалки». Подивившись як піймана рибка плаває у відерці і рветься на волю, я не витерпів, тихенько піймав її і присівши до води, випустив. «Йди і рости!», «а нам приведи свого тата або діда». Батько засміявся. Дочекавшись як тато знову і знову виловив дві плотиці підряд, посадивши їх до відра я знову пішов до свого оріхового вудлища.
Сонечко підіймалося все вище і вище припалюючи мої вже й так вкрай засмаглі плечі. Мій ґудзик знову бовтнув об водяний простір і поступово занурюючись поплив за течією. Допливаючи до всієї довжини волосіні я вже хотів витягнути вудлище та йти на допомогу татові носити плотичок до відра. Але не так сталося як гадалося…
Невідома сила під водою , потягнула мою червону прикрасу. Волосінь забриніла струною. Я вхопився в вудлище двома руками. Але куди там. Хтось із під водного дзеркала почав мене підтягувати. Я зробив один, другий крок до води не відпускаючи вудлище і щосили вигукнув: «Тату»!
Відлуння підхопило мій гомін і понесло по річці, через лісочок, лугову дорогу до самого центру нашого поселення.
Миттю біля мене з’явився тато і перехопивши мій маленький сухостій, повільно переборюючи підводну силу, почав відступати по піщаному берегу річки. Ще пару хвилин і я побачив як він перехопив величезну рибину рукою і відніс подальше її від річки. Я стрибав від щастя. Оце рибина, оце так велетень. «Тату а як її звати». «Ось це і є – в’язь». Його бронзові боки поволі рухалися, рот відкривався а за зябрами червонів якийсь предмет. О диво! Мій чудо ґудзик. Прийнявши за поживу, річковий велетень скуштувавши ґудзика виплюнув його через зябра, та не міг він знати, що дана прикраса була міцно прив’язана до мого дитячого вудлища.
Додому ми верталися увечері. Моїм радощам та задоволенню не було меж. Ще б пак перша в моєму житті рибалка, а її результат не вміщався у татовому великому відрі…
