Отар Довженко

Украина, Львов
0 подписчиков
51 / 0.01
Предпочитаемые сообщества:
finvalboats, fanatik, crucian,
Он с нами с 28.04.2010 г.

Пливи, живи і повертайся

Пливи, живи і повертайся Фото №1

Текст написаний на запрошення Ігоря (dozvil) для започаткованого ним рибальського альманаху.

 

Люди часто питають: навіщо ти відпускаєш рибу? В голові не вкладається, як здобич, на яку змарновано стільки часу, сил і грошей, можна кинути не в юшку, а назад у річку.  Мовляв, любиш рибалити – люби й рибку їсти, а не їси, то й не лови.

 

Найкращим поясненням була б екскурсія в дитинство, у вісімдесяті. Літо, Орільський канал під Дніпропетровськом, світанок. Ми з батьком пливемо човном до заповітного місця, розтинаючи молочний туман. А навколо вода буквально кипить від риб’ячих сплесків. Зараз таку кількість риби зустрінеш хіба що в міському акваріумі. Буває, півдня проплаваєш туди-сюди й не побачиш жодних ознак життя на мертвій поверхні води.

 

Заможні рибалки «на колесах» їдуть відводити душу за сотні кілометрів від мегаполісів, у Чорнобильську зону чи аж у дельту Волги, де збереглися недобиті рибні запаси. Мої ж місця зустрічей з природою, як і в дитинстві, віддалені від великого міста лише на десяток кілометрів –  обвідний канал Київського водосховища, Річище й нижня течія Десни. На кожну ще не виловлену рибину тут припадає двоє озброєних модерним імпортним причандаллям рибалок-профі, п’ятеро дачників із відром та телескопічною вудкою, а ще кількадесят метрів сітки-«китайки», не кажучи вже про чималу кількість шкідливих викидів, гвинти катерів і водних мотоциклів, а також варварські коливання рівня води взимку та під час нересту.

 

Риба, що виживає та продовжує рід за таких умов – справжній герой. Її третя світова війна вже давно почалась. Її витривалість, хитрість і здатність пристосовуватись викликає повагу. І хоча пристрасть до риболовлі з душі не витравити до скону, з часом статус переможця у війні з природою перестав мене тішити. Ось три історії про те, як це сталося.

 

Щука

Два десятиліття минуло відтоді, як я опанував дубовий радянський спінінг «Либідь» із котушкою «Діана-506» і спокусив блешнею першу щучку, що видалась мені, восьмирічному, велетенською. Відтоді я впіймав не одну сотню плямистих красунь.  Але найбільша з них була від сили «двушкою». Я не раз допомагав брати трофейного щупака в підсак, одначе моїми приманками зрілі риби відмовлялись цікавитись навідріз. Рекомендації зубрів рибальської періодики не допомагали. Намагався втішати себе тим, що водойма занадто запресована, тож тут годі знайти крокодила. Та іншим це чомусь удавалось, часом просто в мене на очах!

 

І ось прийшов мій день – вірніше, липневий вечір. Смеркалося, щойно перестав дощ, який періщив дві доби. Сподіваючись на сутінкового судака, я взяв легкий спінінг, став на понтоні й підкинув віброхвост Manns Predator золотаво-шоколадного кольору на край зарослої мілини. Саме туди найчастіше виходять на вечірнє полювання ікласті мешканці нашої ями.

 

- Щось здорове, - сповістив я батькові, відчувши живу вагу на тому кінці. – Не витягну.

 

Я не вірив ані у снасть, не розраховану на велику рибу, ані в тонкий флюорокарбоновий повідець, який – як потім виявилось - потрапив щуці акурат на зуби, а найменше вірив у те, що здобич удасться витягти з води на причал. Гадки не маючи, що треба робити, я діяв навмання. Суперник тримався з гідністю: ні свічок, ні взагалі будь-яких різких рухів. Щука ніби гралась зі мною, свідомо відтягуючи момент, коли без жодних зусиль зламає сірниковий кінчик вудлища і порве тонесеньку нитку шнура.

 

Було вже зовсім темно, коли вона знесилено лягла на бік у воді біля моїх ніг. Принесли підсак, і я з завмиранням серця витягнув здобич на понтон. І тільки тоді зрозумів, наскільки ж вона велика…  

Вдома, під переляканий вереск дітей і схвальні вигуки дорослих, я зважив рибу: шість чотириста – втричі більша за попередній «рекорд».

 

Моя щука тихо вмирала на кахлях ґанку. Кругле жовте око зупинилось на мені, неначе дивуючись тому, що кільканадцятирічне життя, в якому їй дотепер щастило, обривається так безглуздо. В якусь мить мені перехопило подих від гіркого співчуття. Та від поривання віднести щуку на берег і відпустити мене стримали. Ти що?! Це ж така гора м’яса!

 

Наступного дня я довго порпався у мертвій рибі. Тепер щука не приносила мені втіхи. До того ж, її черево виявилось повним невчасною для середини літа ікрою. Замість того, щоб дати життя тисячам зубатих хижачків, красива й сильна самиця безглуздо лежала на столі й стікала кривавим слизом.

 

Попатравши щуку та розрубавши її на гору не потрібних мені шматків м’яса, я вирішив засушити голову – не як трофей, а як нагадування. Вона досі висить у сараї, лякаючи гостей порожніми очницями й довжелезними зубами роззявленої пащі.

 

Того ж вечора, - щойно побризкав теплий дощик, - на зарослому травою перекаті біля великої ями хтось спробував висмикнути вудлище в мене з рук. Я не повірив очам, побачивши довгу плямисту спину. Щука! На вигляд – не менша за вчорашню. Крокодил! Другий день поспіль! Неймовірний збіг!

 

Міцніша снасть, товстіша волосінь і маневреність човна давали більше впевненості, тож я швидко виснажив рибу. Цього разу я точно знав, що мені робити. Підтягнути до себе, зафіксувати біля борта й обережно відчепити гачок.

 

Сподіваюсь, вона досі жива й здорова.

 

 

 

 

Сом

Обвідний канал – не сомова водойма. Багато трави, мало ям із великими глибинами, радше озерний, ніж річковий тип дна. Та все ж у перше літо, яке я прожив на березі каналу, сом був нехай не регулярною, одначе звичною здобиччю. Всупереч хрестоматійним уявленням про вподобання цієї риби, вусаті завжди клювали на відносно неглибоких ділянках, жадібно хапаючи восьмисантиметровий воблер. Спершу траплялись соменята від півтора до трьох кілограмів. А одного погідного липневого вечора, коли я куняв у човні під мотором, тягнучи за собою воблер, мою приманку схопила така риба, що її не вдавалося відірвати від дна.

 

Руками, що трусились від адреналінового викиду, я заглушив двигун і почав несміливо крутити ручку котушки. Риба відразу поставила мене на місце, змусивши фрикціон заверещати, й знову лягла на дно. Так ми бавились у перетягування шнура в повній тиші посеред широкого плеса. Я почав замислюватись про те, що гра може не мати кінця, а додому плисти цілу годину…

 

Риба вочевидь не планувала піддаватись. «Дай хоч подивитись!», - подумки звернувся я до незнайомого суперника й різко потягнув. На тому кінці відповіли потужним поштовхом, і враз замість солідної ваги я відчув безпорадну вібрацію звільненого воблера. Сом – а слиз на повідку не залишав сумнівів щодо породи підводного нахаби, - вийшов із двобою переможцем.

 

Як описати почуття, що залишилося після цієї зустрічі? Розчарування, досада… а ще сором, адже досвідчений рибалка на моєму місці не дав би рибі зірватись. А я ж її навіть не бачив!

 

Минув рік, я впіймав кількох непоганих сомів. Авжеж, вони були пуголовками за міркою майстрів квоку, та для мене перемога над кожним із них була захопливою пригодою. Одного з них я брав у підсак уже в темряві, ледь розрізняючи чорну спину на чорній воді, а інший скалічив приманку, розігнувши п’ять із шести гачків.

 

 

І ось погідного липневого ранку, коли я, в черговий раз спаливши мотор, вертався додому на веслах, на тому самому плесі такий самий воблер ухопила риба, яка змусила фрикціон заспівати фальцетом.

 

Характерний «почерк» - тупі потяжки та прагнення залягти на дно – відразу видали в пацієнтові сома. Навчений гірким досвідом, я поклав біля себе підсак і став повільно, без різких рухів підтягати шнур. Але, віддавши мені метр, сом упевнено відвойовував собі два.

 

-         Гад, - пробурмотів я. – Дай хоч подивитись!

 

Немов почувши мої слова, сом відірвався від дна й покірно дав вивести себе на поверхню, лише раз чи два мляво порвавшись у рідні глибини. Він дозволив завести свою голову в підсак і навіть не рипнувся, простягнувшись на дні човна. Він був більший за тих, що траплялись мені доти. Я мерщій погріб до берега.   

 

Там, визволивши рибу від гачків і пересвідчившись, що травми не смертельні, я потягнув її до води й поклав на мілину. Очманілий сом, що вже, напевно, попрощався з молодим своїм життям, півхвилини приходив до тями, а потім поволі зник у темній глибині. Відпочивай, друже, й готуйся до реваншу. Як зустрінемося ще раз – подивимося, хто кого.

 

 

 

Жерех

Я ніколи не мав амбіцій стати супер-рибалкою. Гаразд, часом серед зимових марень про риболовлю виникає бажання навчитись віртуозно твічити, опанувати кількадесят різних методів джига чи, скажімо, джеркбейти. Та щойно опиняюсь на березі, чари природи беруть гору, й доводити невідомо кому свою майстерність уже не кортить. Невимовний колір неба на світанку, німа стіна сосон на високому березі, політ білохвостого орлана над водою, круті повороти Десни, свіжий вітерець із дніпровського плеса – довкола так багато речей, важливіших  за професійне самоствердження.

 

Але жерех… Ця риба завжди була в моїх очах недосяжною джомолунгмою рибальського хисту. Від Сабанєєва до «Світу рибалки», всі стверджували, що навіть незбагненні професійні навички, поєднані з величезним досвідом і шостим чуттям, однаково не дають гарантії впіймати цю хитру й обережну рибу. Треба знати місця, вміти прицільно кидати за горизонт, підпливати до «котла» з потрібного боку, чекати на вихід риби годинами, вираховувати до сантиметра місце, де невидимий жерех буде в наступну секунду, проводити приманку із певною швидкістю й бути готовим залишитись із порожніми руками.  Кожен автор, який стверджує, що успішно ловить жереха, у свій спосіб висловлює одну й ту саму річ: навіть не сподівайтесь, що у вас так вийде.

 

Я й не сподівався – я навіть не думав, що в нашому зарослому й замуленому каналі, де нема ні піщаних мілин, ні постійної течії, взагалі є жерех. Щоб упіймати його, треба було їхати на простори дніпровських водосховищ або на далекі деснянські перекати. Що ж, вистачить мені моїх окунів, щук і судаків.

 

Та жерех весь час був поруч  - я просто не знав, де, а головне – коли його шукати. Якось у середині серпня, проплававши ранок у марних спробах зловити хоча б окунця, я вертався додому з порожніми руками аж опівдні. Човен підхопила сильна течія – на ГЕС пустили воду. Раптом, минаючи мілководний перекат у кілометрі від своєї хати, я побачив, як вода кипить від під ударами хвостів десятків риб. І це в наших тихих водах!

 

Я кинув якір і годину зачаровано милувався дивом природи – полюванням зграї жерехів. Сріблясті рибини вистрибували з води, оглушливо лупили хвостами, влаштовували «баскетбол» приголомшеними верховодками, вивертались на поверхні в кількох метрах від човна. На приманки, які я їм пропонував, жерехи не звертали уваги. Ну, постривайте!

 

Наступного дня, коли пустили воду, я вже три години стовбичив на перекаті. За цей час я бачив лише окремі удари, схожі на жерехові, та й ті не на мілині, а над поближньою ямою. Я наготував для них обертові блешні, невеличкі воблери й кастмастери, та, коли на мілині розпочались танці сріблястих блискавок, усі мої приманки знов були безпорадні.

 

Цього разу на перекаті я був не сам. Невдовзі на берег вийшов справжній спінінгіст-профі. Він сховався за кущем і спостерігав за жереховим полюванням, монтуючи снасть із поплавцем-сбіруліно та віброхвостом на повідці з відводом. Цю конструкцію він обережно, навіть не визираючи з-за куща, закидав у місця найзавзятішого бою. За годину такої ловлі спінінгістові вдалося спокусити одного півкілограмового жереха.

 

Отже, проблема в тому, що жерех мене бачить, адже я стою на видноті у своєму дурному човні, та ще й махаю спінінгом, тоді як треба було залягти в кущах і поводитись тихо?

 

Цей умовивід був негайно спростований двома дядьками-«туристами» з пивними черевцями, у трусах та панамках. Вони заявились на берег із чималою групою підтримки з дітей та жінок, що отаборилась на траві. Зовсім не переймаючись тим, чи бачить їх жерех, дядьки залізли у воду по груди й почали жбурляти в бік сплесків простецькі снасті, схожі на чорноморський самодур: кілька стримерів, - та яких там стримерів, шматочків блискучого поліетилену, - на жилці та великий воблер на кінці. При цьому вони співали, кричали й матюкалися.

 

Ці дядьки тягали жерехів одного за одним. Від півкілограмових до значно більших. Знімали з гачків і кидали через голову на берег, де рибу підбирали жінки, вихваляючи своїх годувальників. Витримавши хвилин із десять цього видовища, я знявся з якоря й поплив збиратись до Києва, на «Бухару».

 

Хоч яка примітивна річ борідка, але саме вона виявилась ключем до хитрюги жереха. Назавтра  мені вдалося здійснити свою мрію – вже на другій проводці «самодура» з важким кастмастером на кінці одну з поліетиленових мушок схопив бадьорий жерешок. Після нього було ще семеро, а холості удари я навіть не рахував. Жерехи були мов зливки живого срібла, пахли річковою свіжістю й пручались до останнього, підтверджуючи славу своєї породи. Динамічна, азартна й видовищна ловля захопила мене так, що, здавалося, я ніколи не зможу повернутись до нудних щук та окунів.

 

 

Вдома мені не повірили. Жерех? Можливо. Але вісім штук – це вже комусь іншому розкажи. Доказів я не мав, адже весь улов відпустив, зробивши лише кілька нечітких фото. Коли так, то наступного разу мушу принести жерехів на перевірку.

 

На другий ранок я приплив на перекат за дві години до пуску води. Було тихо. Пам’ятаючи, що активність жереха починається на ямі, почав обловлювати глибокі місця, й невдовзі був нагороджений потужним жереховим ударом. Це був красень вагою кілограма з півтора, якого, на відміну від молодших родичів, довелося брати в підсак. За півгодини неподалік від краю перекату клюнув ще один такий самий. Тепер я матиму що пред’явити скептикам.  

 

 Хоча того разу я впіймав лише чотирьох, додому повертався переможцем. Та докази рибальської звитяги, вивалені на землю біля хати для фотосесії, розчарували. Бляклі мертві жерехи скидались на оселедців у рибній вітрині супермаркету. Вони пахли болотом.

 

 

Двоє жерехів, замучені заради рибальського марнославства, знаменували кінець головної пригоди того літа. Наступні кілька днів я скнів на перекаті годинами, споглядаючи жерехові танці. Як і раніше, хижаки починали біснуватись, щойно ГЕС пускала воду, й угамовувались, коли течія зупинялась. Та фарту більше не було. Спершу мені вдалося впіймати ще двох або трьох випадкових жерешат, а потім клювання припинилось назовсім, і всі мої зусилля та експерименти, всі оперативно куплені модифікації борідок та недешеві жерехові приманки були ні до чого.  Я навіть ховався за кущами – марно.

 

Відтоді минуло три роки. Нічого не змінилось на перекаті, але такого жерехового бою, як у ті серпневі дні, більше не буває. Напевно, для цього є об’єктивні причини, але в мене залишилось відчуття, що це я підірвав хистку довіру природи.

 

Щоб не повторювати цієї помилки, я все частіше кажу впійманій рибі: пливи, живи й повертайся.

 

развернуть

Обвідний. Щука 6+ кг

Обвідний канал КВХ (десь між Лебедівкою і пішохідним мостом). Сиджу тут уже третій тиждень, нічого кращого за кілограм не ловилось, розважаємось переважно 300-400-грамовими окунями. Засумував. І ось учора ввечері після 9-ї вийшов поджигувати – з розрахунком на судачка – на понтон, який у нас стоїть у зручному місці, звідки прострілюється і яма, і перекати. Сіявся дрібний дощик, було дуже тихо, на понтоні зібрались сусіди, які дещо іронічно спостерігали за тим, як я витягнув 200-грамового судачка… Я закинув майже під траву на мілке місце, неподалік від берега, і практично відразу відчув, що попалося ЩОСЬ.

 

Для повного розуміння: ультралайт Mikado 2-8 2,1 м, шнур 10 lb, котушка Ryobi Ecusima 1000, флюорокарбоновий повідець 0,2, коричневий 6-сантиметровий віброхвіст Manns Predator на 12-грамовій джиг-голівці. Ні на що серйозніше за кілограм я не розраховував, а тут фрикціон недвозначно сигналізував, що там живої ваги значно більше. Я спокійно констатував, що витягнути – тим більше, на понтон, - мені ЦЕ не вдасться, але, як то кажуть, «дай хоч подивиться».

 

Риба поводилась досить спокійно: раз вийшла на поверхню, але переважно тягнула на глибину. Я повільно підтягнув її 20-30 метрів до понтону, тим часом батько, який був зі мною, поцікавився, чи не збігати додому за підсакою. Варіант успішного завершення боротьби, який я до того навіть не розглядав, раптом здався мені реальним. І ось перед понтоном із глибин з’явилась уже трохи втомлена, але здорова як чорт щука, яка вхопила віброхвіст упоперек – із рота стирчав хвостик. Я пересвідчився, що тоненький флюорокарбон у неї прямо на зубах, і те, що вона його ще не обрізала – просто диво. Глядацька аудиторія за спиною почала прикидати, три чи чотири кілограми в щуці, тим часом мені дали підсаку, і я почав повільно підтягати рибу до себе… Треба сказати, що раніше я пару разів ловив серйозних риб – сомів на 6 і 7,5 кг – але це було на човні і з на порядок серйознішою снастю. Коротше, як я втягнув щуку в підсаку, не пам’ятаю :)

 

 

 

Було вже темно, тому сфотографувати рибу нормально в інтер’єрі не вдалося, є тільки така фотка. Вдома зважили – 6 кг з хвостиком, 97 см. Попередній (позаминулорічний) наш рекорд цих місць був 4200, а мій особистий – 3200. На жаль, родина повстала і не дала мені відпустити цього гідного супротивника, але я урочисто обіцяю цього року відпускати всіх подальших не травмованих щук, які мені трапляться :) До речі, флюорокарбоновий повідець на зубах у щуки трохи покоцався, але порвати його руками мені так і не вдалося. Раніше я скептично ставився до цього матеріалу, тепер – тільки флюорокарбон! І взагалі, джиг починає мені подобатись :)

развернуть

Обвідний канал. Справи погані :(

Обвідний канал. Справи погані :( Фото №1

Пишу в надії на обмін враженнями та, можливо, якимось конструктивом.

 

Я вже третє літо проводжу на дачі біля Обвідного каналу Київського водосховища, де активно ловлю на спінінг (зона ловлі – між «Форелькою» і автомобільним мостом у Хотянівці-Осещині). Маючи цього літа понад 60 виїздів, із них близько 50 у межах каналу, не міг не помітити серйозні зміни, які відбулися із цією водоймою. Хоч вона належить до басейну Канівського водосховища, а не Київського (де був замор), дорослої хижої риби на каналі поменшало в рази! Або ж її активність майже все літо на нулі. При цьому буквально поруч, на Річищі чи Десні, в цей самий час і на ті самі приманки риба клювала нормально.

 

Підозрюю, що це пов’язано із тим, що із напівпроточної водойми канал перетворився на майже непроточну. Якщо минулого і позаминулого літа рівень води протягом доби тут мінявся на 60-80 см (вранці найнижчий, ввечері найвищий), то цього літа з середини червня до кінця серпня – 10-15 см, а на вихідних вода не рухалась взагалі! Канал сильніше, ніж зазвичай, заріс і замулився.

 

Хоч вода і не цвіла, під час жарких тижнів у липні-серпні біля берега було видно багато дохлої риби. Раз бачив навіть невеличкого осетра (чи стерлядку, не розрізняю їх на вигляд)… При цьому і риболовний, і «сіткарський» пресинг цього літа на каналі зменшився, якщо порівнювати з попереднім, в рази – незважаючи на повну відсутність рибнагляду та скасування дозволів на риболовлю!

 

Я ловлю переважно тролінгом (без переловів :), але паралельно пробую все – джиг, ультралайтові воблери, блешні-оберталки, бородку, навіть живця. Цього літа було взято на воблер двох сомів (6500 і 7500) проти п’ятьох минулого літа; найбільша щука – близько 1,5 кг (минулого – 4200).

 

У другій половині літа впіймати судака більше 500-600 грамів було просто неможливо, хоча раніше кілограмові траплялись практично щодня! А найчастіше на воблер або джиг, незалежно від глибини та розміру приманки, чіпляються пістолетики 100-200 грамів.

 

Жерех через непроточність перестав триматись на добре відомих :) перекатах і чи то емігрував із каналу геть, чи то розпорошився по плесах, де часом видає себе ударами. Жодного за літо впіймати не вдалося, хоча минулого року за один тиждень було добуто (і випущено) кільканадцять.

 

Щуки на каналі і раніше було не дуже багато, але раніше хоч одну за день та й впіймаєш, а цього року траплялась одна на 4-5 виїздів. Наскільки я розумію, для щуки канал не є нерестилищем, і молодь її в цій водоймі відсутня як така (найменша, яку мені траплялось впіймати, важила півкілограма, хоча ловлю на приманки, на які на сусідній Десні шнурки вішаються щодня). Пояснення цьому феномену я не знаходжу, може, хтось із вас знає, чому так. У всякому разі, тепер щука тут стає екзотичною здобиччю.

 

Зате дуже сильно розплодився окунь. На жаль, не того розміру, який міг би потішити :( На порівняно великі воблери весь час чіпляються 50-100-грамові матросики, вони ж «плямкають» на поверхні води, чого в попередні роки я на каналі не бачив. Так само при спробі ловити на живця на гачок практично відразу сідає окунець 100, рідко 200, а максимум – 300 грамів. Найбільший окунь цього року важив 600 грамів (торік були 900 і 1 кг).

 

Навіть ударів хижої риби явно набагато поменшало. Хоча від цьогорічних мальків поверхня іноді просто кипить, і з мирною рибою, здається, все гаразд – судячи з уловів фідеристів. Здається, на такий багатий стіл із Дніпра мав би підтягнутися хижак, але виходить, що навпаки.

 

Коротше, з каналом щось явно негаразд… Оскільки ця водойма мені небайдужа, і я сподіваюсь ще не одне літо провести там із задоволенням і уловом, цього року я встановив собі для каналу жорстке правило C&R (рибу для жарки-варки привозив з Десни :) :) . Можливо, можна ще щось зробити? Наприклад, зариблення каналу 100-200-грамовими (щоб судак з окунем не пожерли :) щучками, раз природне поповнення поголів’я щуки не відбувається? Тепер, ставши непроточним і зарослим, канал має вигляд ще більш «щучої» водойми, ніж раніше, і відсутність щуки виглядає просто абсурдно. Якщо, звичайно, немає якоїсь іншої причини, яка не дозволяє рибі нормально жити в цій водоймі.

 

Буду вдячний за додаткову інформацію та ваші думки з цього приводу.

 

развернуть
Надоела реклама?
Поддержите DIRTY — активируйте Ваш золотой аккаунт!